Разгребала макулатуру,

вторник, 04 августа 2009

03:33

Mattacino

Раскрась меня. Раскрась меня полностью

Вдруг отыскалось старое, пятилетней давности сочинение по украинской литературе. Так как лист сейчас отправится в макулатуру, перенабрала собственные воспоминания...
Я был эмовиден и по уши влюблен... А ведь с тех самых пор ничего не изменилось, разве что жаждущий мир сменился одной лишь сценой-ханамити.
И да, в тексте слишком много эпитетов. Я уже не творю, зато критикую- вдоволь.

Цього дня я вдягнуся у все чорне - обожнюю цей мовчазний колір. Підніматимусь на високу, млисту скелю, аби побачити згори свій химерний світ.
Вітер гулятиме степом, коливатиме пожовклі, напівживі трави, тішитиметься з листям самотніх, спраглих дерев, нестиме небом жадані сіро-важкі хмари. Куйовдитиме волосся, розтріпуватиме, розчісуватиме мої сіруваті, брудні крила. Над світом пануватиме тиша, така невизначена і неминуча, яка буває лише перед оновленням або смертю.
Мій світ уже місяць не бачив дощу - я геть забула про нього. Забулася, бо була заклопотана тими мізерними мороками, що так псують життя мешканцям величезного мурашника номер три від Сонця. Бігла невідь-куди, співала дурних пісень без сенсу і рими, домагалась хтозна-чого і хтозна-навіщо. І весь час на мене чекали ця мовчазна скеля і мій тихий степ, тиша й самотність. Жаль тільки, що в моєму світі немає людей - не буде кому навіть попрощатись зі мною. Та тут не потрібні людські клопоти - краще вже піти серед тиші.
Ось він, вершечок скелі. Ще крок - і під ногами опиниться небо. Я здійму руки і почну творити дощ.
Я сплітатиму воєдино потужні потоки, звиватиму хмари. Витчу серед неба промені блідого сонця, сповню повітря солодкою головою. І, завершивши плетиво, нарешті зроблю крок уперед.
Вітер застигне на хвильку, пригорнеться до ніг, потім підхопить мене і понесе геть.
Я ніколи не вміла літати. Мріяла навчитись, але крила лише безсило тріпотіли за спиною. Нарешті я востаннє відчую, як вони безсило і тихо шелестять...
Земля розтулить обійми, повіє в обличчя спекою і спрагою, палким відчуттям нового. І, коли врешті-решт я стану частиною власної тиші, на землю впадуть перші, важкі і гучні краплі.
Мій світ житиме! Хоча у ньому вже не буде мене.

URL